Ягун: Мельниченко пропонує Заходу модель взаємодії з Росією, яка є неприйнятною.
У тексті Мельниченка практично зникає Україна як самостійний суб'єкт. Немає чіткого визначення Росії як держави-агресора. Немає окупації українських територій, знищених міст, депортації дітей, воєнних злочинів, відповідальності, репарацій і гарантій неповторення агресії. Вторгнення подається як "трагедія народів", "конфлікт Росії із Заходом" та наслідок нібито "вичерпаної дипломатії". Це не нейтральність. Це свідоме розмивання причинно-наслідкового зв'язку. Росія напала на Україну не тому, що зламалася міжнародна архітектура безпеки, а тому, що Кремль вирішив, що має право знищити українську державність. Коли цю війну описують як суперечку Москви із Заходом, Україну знову намагаються перетворити з учасника на територію торгу.
Інша маніпуляція полягає в грі з поняттям "суверенітет". Мельниченко закликає поважати суверенітет Росії, яка постійно заперечує суверенітет України. У такій ситуації виникає суперечлива логіка: право агресора самостійно формувати свою політику вважається недоторканим, тоді як право сусідньої держави на свої кордони, союзників і цивілізаційний вибір стає предметом обговорення. Це не є захистом суверенітету; насправді, це вимога визнати імперські привілеї Москви.
Третя форма маніпуляції – ядерний шантаж. Світ змушують зосередитися не на тому, як позбавити Росію можливості повторити агресивні дії, а на можливих наслідках для її ядерних запасів у разі виникнення внутрішніх криз. Такий підхід фактично передбачає, що країна з ядерною зброєю може безкарно розширювати свої території, оскільки будь-яка спроба притягти її до відповідальності може призвести до хаосу. Це є надзвичайно тривожним сигналом для глобальної системи нерозповсюдження ядерної зброї.
Четверта маніпуляція полягає в проведенні паралелі між Версалем та "приниженою Німеччиною". Росія під керівництвом Путіна не є беззахисною країною, на яку хтось нав'язав свою волю. Вона сама ініціювала війну, володіючи ядерною зброєю, постійним членством у Раді Безпеки ООН, значними природними ресурсами та доступом до міжнародних ринків. Її агресивні дії не сталися через брак поваги, а навпаки — через відчуття безкарності.
Окреме питання стосується відповідальності видання The Economist. Це медіа має право давати слово різним особам, особливо в контексті аналізу внутрішніх процесів російської еліти. Проте обкладинка зі словами "Людина, яка могла б змінити Росію" створює не лише інформаційний, а й політичний імідж. Західна аудиторія отримує образ прийнятного співрозмовника з російської системи — не демократичного активіста і не противника війни, а просто більш освіченого і комунікаційно зручного представника того ж імперського ладу.
Україна повинна бути надзвичайно обережною у сприйнятті таких сигналів. Наступним етапом може стати не створення антипутінської альтернативи, а намагання знайти "правильну Росію", з якою Захід захоче вести переговори щодо мирного вирішення конфлікту, зняття санкцій, ресурси та нову архітектуру безпеки. Існує ймовірність того, що нам знову запропонують мир, але не через усунення корінних причин війни, а шляхом легітимізації агресора в більш прийнятній формі.
Нова європейська безпека не може будуватися навколо страху перед тим, що станеться з Росією. Вона має будуватися навколо гарантії, що Росія більше не зможе напасти. Це означає сильну Україну, відновлення її територіальної цілісності, довгострокові військові гарантії, відповідальність за злочини, відшкодування збитків і контрольоване обмеження російського воєнного потенціалу. Реінтеграція Росії може бути наслідком її зміни, але не авансом за обіцянку поводитися "передбачувано".
На сьогоднішній день публікація Мельниченка слугує не стільки "голосом миру", скільки спробою переосмислити контекст обговорення. Захід намагається донести, що замість того, щоб боятися російської агресії, варто остерігатися російської поразки; замість того, щоб зосереджуватися на можливих повтореннях трагедій Бучі та Маріуполя, варто звернути увагу на потенційний хаос всередині Росії; і замість того, щоб акцентувати на безкарності імперії, слід думати про її ослаблення.
Саме тут розташована ключова межа. Росію не слід принижувати — необхідно позбавити її можливості без наслідків вести агресивні війни. Її не потрібно знищувати — Росія повинна сама зробити крок назад від імперської концепції. Проте побоювання щодо її потенційного майбутнього не можуть виправдовувати прощення її нинішніх злочинів.
