Поставити на стабільність і власні можливості. Петро Яцик
Вшановуючи 105-річчя з дня народження мецената і філантропа, відомого своїм величезним внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні
Серед залишених Петром Яциком заміток з його спостереженнями, міркуваннями, порадами є й такий запис: "Якщо відновимо в собі правдиве почуття гордості з нашого походження - з того, що ми витримали й пережили всі вишукані методи знищення і знущання - фізичного і духовного - то ніхто не зможе нам перешкодити стати рівними з іншими визначними народами світу". До цих слів він додає сентенцію, перевірену його особистим досвідом: "Життя - боротьба. Хто в цьому житті стійкіший, той і досягне більшого успіху і задоволення. Моє життя є доказом того, що перемога можлива для всіх, включно з людьми, які починають з нічого і все можуть здобути власною працею".
У цьому блозі ми розглянемо кілька важливих моментів з життєвого шляху Петра Яцика, його вражаючу кар'єру в бізнесі в Канаді та численні благодійні внески для України. Почнемо з короткого огляду, де й коли розпочався цей шлях.
ВІД ПРИКАРПАТТЯ ДО ОКЕАНСЬКИХ УЗБЕРІЖЬ!
Петро Яцик народився 7 липня 1921 року в селищі Верхнє Синьовидне на Львівщині. Він був найстаршим із семи дітей Мар'яни Меленчук і Дмитра Яцика. Після раптової смерті батька саме на його плечі ліг найбільший тягар сімейних турбот про господарку. На той час Петро закінчив у селі семирічну школу і почав відвідувати вечірні уроки із сільськогосподарської справи, згодом опанував професію машиніста, пройшовши у Стрию шестимісячний навчальний курс для залізничників.
Війна застала Петра на залізничній станції у Стрию. Фронт швидко відступив на схід, і Яцик вирішив не повертатися до роботи на залізниці. Після року навчання у молочарській школі він знайшов нову роботу як інспектор, відповідальний за контроль якості молочних продуктів у трьох районах Прикарпаття. Його службові обов'язки давали змогу подорожувати областю. Як він згадував у своїх записах, проїзні документи дозволяли йому бути інспектором вдень, а вночі - активним учасником українського підпільного руху, що представляв місцеву частину Української повстанської армії. Коли радянські війська в 1944 році наблизилися до Галичини, Петру Яцику, як підпільному борцю, загрожувала серйозна небезпека, і він вирішив виїхати за кордон: "Я не знав, що чекає на мене, але був впевнений, що, якщо зможу вижити, зроблю все можливе для України. Тому я зібрав свої речі і вирушив у невідомість".
Кінець війни Петро Яцик зустрів у Баварії, в таборі для переміщених осіб. Там він не сидів, склавши руки. Зачувши про відкриття при таборі української середньої школи, став одним з перших її учнів. Після цього були чотири семестри програми з політичної економії та дворічка з вивчення іноземних мов - німецької, французької і англійської. Це відкривало для нього певні можливості, однією з яких була еміграція за океан. Найбільш привабливими для емігрантів виглядали США і Канада. Петро Яцик обрав другу з них. У Монреалі жив його земляк, який згодився прийняти його у квартирці, котру тимчасово знімав. На канадський берег він зійшов з корабля з сімома доларами в кишені і почав там свій бізнесовий шлях з миття посуду в одному з монреальських ресторанів. Але, за його словами, він опинився у вільній країні, вільний жити чи вмерти. "Я ще не розумів правил і структури цього суспільства, але це мене не лякало, бо, зрештою, мені нічого було втрачати".
Його перший бізнес-проект, реалізований разом із двома партнерами, стартував після того, як Яцик переїхав до Торонто. Спільно заснована ними "Арка" стала не лише крамницею, де продавали українські книги та різноманітні товари, але й затишним місцем для зустрічей як для канадських українців, так і для новоприбулих іммігрантів, які продовжували приїжджати з Європи в ті роки. Проект виявився вдалим: навіть після виплат заробітних плат трьом партнерам "Арка" приносила щорічний прибуток у 20 тисяч доларів США — значна сума для 1953 року. Проте Петро планував нові горизонти, продавши свою частку бізнесу "Арки" партнерам. У 2000 році, коли я відвідував Торонто, він запросив мене до цього магазину. "Арка" досі функціонує, але Яцик залишився незадоволений. На його думку, нові власники не проявляють достатньої ініціативи для покращення та розвитку торгівлі. "Навіть полиці у магазині залишилися тими ж, які ми встановили. А що вони пропонують споживачам? Українські книги зникли на задній план", -- зазначив він. Це був не лише типовий для Яцика критичний погляд на речі, але й щира тривога за "Арку" — творіння його молодості.
З неї стартувала його блискуча ділова кар'єра, про яку широко відомо з багатьох публікацій і, насамперед, зі сторінок твору відомого українського письменника Михайла Слабошпицького "Українець, який відмовився бути бідним" та книги знаного в Канаді письменника і публіциста Джона Рейнольдса "Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика", яку мені випало перекласти з англійської на українську мову.
Як видно з цих публікацій і книг, в основі бізнесових успіхів Петра Яцика були його неабиякі здібності, глибокий аналітичний розум і виняткова наполегливість та концентрація зусиль і волі, а також вміння знаходити мову з будь-якими партнерами, переконувати їх, робити спільниками або, коли треба, рішуче йти на розрив. Яцик був переконаний у тому, що, дбаючи тільки про себе, про свою кишеню й забуваючи про інших, з ким ти працюєш, у тому числі підлеглих, багато не досягнеш. Бізнесмен має бути порядним і діяти в рамках етики і людяності. І це не були абстрактні дефініції, а спосіб його життя, поведінки і дії в тому гостроконкурентному середовищі, в якому він утвердився, створив, зміцнив і розширив свою корпорацію і де залишив не тільки реальні будови, а й високу репутацію, авторитет, громадське і суспільне визнання.
Життя навчило його, що навіть найзаможніша людина не може вважатися багатою, якщо її дух убогий. Петро Яцик був справжнім багатієм у цьому відношенні. Він активно підтримував українську духовність та культуру, живучи при цьому дуже скромно. Незважаючи на це, він щедро жертвував гроші на благочинність, допомагаючи розвитку української історії, мови та культури, а також популяризуючи Україну в світі та знайомлячи інших з духовними цінностями українського народу. Престижні університети, такі як Гарвард, Колумбійський, Торонтський, Лондонський та Альбертський, свідчать про його щедрість і значний внесок у фінансування українських досліджень. Він став членом виконавчого комітету Фонду кафедр українознавства (ФКУ) в Гарварді, що займався збором коштів для українських програм, а також був обраний до Гарвардського контрольного комітету для українських студій, до якого входили видатні науковці, підприємці та громадські діячі.
Непідходящий контролер для Гарварду.
Вже на початку виконання своїх обов'язків у комітеті Петро Яцик висловив своє початкове побоювання: "Повинна бути причина, чому загальна думка полягає в тому, що ті, хто навчає в університетах, сидять у вежі зі слонової кістки. Атмосфера в науковому світі помітно відрізняється від решти світу. Я повинен зізнатися, що спочатку почувався дуже дивно щодо титулів і людей, які стримано висловлюються".
Але це було спочатку. Заглибившись у сферу фінансового благодійництва для українських кафедр Гарвардського університету, Петро Яцик дуже швидко зрозумів, що тут існує одна серйозна проблема, яка полягає в тому, чи могли 1,8 мільйона доларів, переданих Гарвардським фондом ФКУ на початку 70-х років, гарантувати існування трьох створених українських кафедр. "Більшу частину фінансових внесків фонду складали пожертвування, - пояснює цю проблему дочка Петра Яцика Надя. - Це означало, що зібрані гроші будуть генерувати прибуток, який використовуватиметься університетом для фінансування програм на безстроковій основі. Коли Петро дізнався про виникнення дефіциту доходів, викликаного операційними недоліками в роботі Гарвардського інституту українських студій протягом 1981 та 1982 років, він щиро спробував розібратися в причинах цих проблем і знайти шляхи виправлення ситуації". Незабаром з'ясувалося, що Гарвард визнав лише одну кафедру. Як наслідок, для забезпечення того, щоб усі три кафедри фінансувалися безстроково, було потрібно більше грошей.
Не дивно, що Петро відкрито висловив свою категоричну незгоду з цією ситуацією. "Приблизно чотирнадцять тисяч осіб пожертвували свої кошти, сподіваючись, що кафедри залишаться фінансово забезпеченими назавжди, - зазначив він у листі до професора Джорджа Гібіана, голови Візитового комітету Гарвардського університету. - Звертатися до тих же донорів через одинадцять років з новим трактуванням буде серйозною дискредитацією Гарварду в цілому. Зневірившись у довірі до Гарварду, ці ж люди більше не готові будуть підтримувати програму українознавства в Гарвардському університеті жодною сумою".
Виявилася ще одна тривожна фінансова ситуація. Вона полягала в тому, що пожертви на Українські студії Гарварду приносили відносно невелику віддачу, незважаючи на високі відсоткові ставки та прибутки в бізнесі. Петро Яцик вважав, що причини проблеми з фінансуванням можна знайти в двох аспектах: недостатньою ефективністю використання коштів, вкладених у фонд, а також дисбалансом у розподілі цих коштів між освітніми цілями та адміністративними витратами в Гарварді. За його оцінками, лише 25% ресурсів, наявних у фонді, йшло на освітні програми, тоді як 75% отриманого доходу поверталися до загального фонду пожертвувань університету. "Якщо ця тенденція триватиме ще п'ять-десять років, - зазначав він, - то не буде жодної практичної вигоди від зібраних і виділених на освіту 2 мільйонів доларів США. Я переконаний, що основною метою Гарварду є освіта, і тільки частина загальних витрат має йти на управлінські потреби. Яким би дивним це не виглядало, у нашому випадку це, здається, навпаки".
У відповідь на його запит він отримав беззмістовний лист від одного з членів ФКУ, в якому містилися такі "думки": "Мета вашої невгамовної критики викликає великі сумніви, і ми щиро сподіваємося, що в майбутньому ваша критика буде підкріплена справедливістю та розумінням. У нас склалося враження, що ви прагнете змінити все відповідно до власного бачення. Це ніколи не буде можливим... Ми завжди стараємось діяти найкращим чином, але іноді нам не вдається досягти бажаних результатів".
Петро Яцик швидко відреагував на ситуацію. Він написав рішучий лист до "так званих" керівників ФКУ, в якому висловив своє обурення: "Я вживаю термін 'так звані', оскільки це, на жаль, є правдою. Коли і де відбулися ваші вибори? Скільки голосів за вас проголосували? Чи бачили ви коли-небудь звіт про річні збори? Чи мали ви можливість ознайомитися з протоколами попередніх зустрічей? Чи була затверджена якась фінансова звітність? Чи створювався контролюючий комітет або залучалися аудитори? Відповіді на ці запитання завжди негативні. На мою думку, список 'членів правління' на бланках — це лише ілюзія для суспільства. З власного досвіду можу сказати, що гроші, які отримані у спадок, виграні в лотерею чи зібрані під час благодійних акцій, — це лише половина справи. Інша частина полягає у вмінні ефективно управляти та максимізувати дохід від цих коштів. Саме ця частина управлінської діяльності викликає в мене найбільше занепокоєння..."
З огляду на все це, Петро Яцик попросив зняти його ім'я з усіх канцелярських паперів ФКУ, закінчивши свого листа словами: "Моє єдине бажання полягає в тому, щоб я помилявся у своєму аналізі ситуації в ФКУ".
Він не помилявся, коли оцінював керівників ФКУ, проте ніколи не ставив їх на один рівень з Гарвардським університетом, який є визнаним авторитетом у світі науки та освіти. Джон Рейнольдс вважав, що "Гарвард став кульмінацією зусиль Петра Яцика на академічному фронті для популяризації української справи в Північній Америці. Як він підкреслив, згадка про Гарвард надавала проєкту та всій програмі особливої ваги в свідомості людей по всьому світу. Проте, лише наявність Гарварду не була б достатньою для реалізації його цілей - адже амбіції Петра охоплювали питання ідентичності його батьківщини. У сфері українських досліджень Гарвард, безперечно, досягнув найвищого професійного рівня серед північноамериканських університетів, зокрема завдяки інноваційним працям доктора Пріцака, але й інші заклади проявляли активність. Серед них особливо виділявся Колумбійський університет у Нью-Йорку, який розширив свою програму Українознавства під егідою Інституту Гаррімана, а також Канадський інститут українських студій в Едмонтоні.
UKRAINIAN HISTORY IN ENGLISH
Переклад багатотомної праці Михайла Грушевського "Історія України - Руси" англійською мовою є одним із найзначніших проєктів, ініційованих Петром Яциком. Я добре пам'ятаю, як Яцик розпочав цю грандіозну справу. Він не мав жодних сумнівів у важливості цього підприємства; його думки були зосереджені лише на тому, як найкраще підготувати та реалізувати видання, щоб воно стало частиною найпрестижніших бібліотек і навчальних закладів світу. "Світ повинен вивчати історію України не через призму російських, польських чи інших авторів, а через фундаментальні праці нашого українського Геродота, Михайла Грушевського," - наголошував він мені. І шлях до цього, на його думку, полягав у перекладі робіт М.Грушевського англійською мовою.
Петро Яцик був надзвичайно щасливий, що його ідею підтримала дочка Надія, а також що до неї приєдналися найкращі науковці та викладачі української діаспори, зокрема, Канадський інститут українських студій (КІУС) в Едмонтоні. Він вважав КІУС ідеальним місцем для перекладу англійською та видання "Історії України - Руси". Центр відкрив свої двері в серпні 1989 року, розташувавшись на території університету в Атабаска-холі. Першим його директором став доктор Франк Сисин. Під час урочистої церемонії відкриття Петро Яцик підкреслив, що в його бізнесі важливо заробляти гроші, і йому приємно спостерігати, як зароблені кошти, особливо його власні, знаходять гідне використання.
Згодом він так уточнив важливість і необхідність перекладу Історії Грушевського: "Світ знає про українців лише з російської історії, перекладеної англійською мовою. Росіяни не мають доброго імені у культурному світі, проте вони подарували нам щось гірше: малоросів... Коли ми перекладемо українську історію англійською мовою та розмістимо її на полицях бібліотек, урядів та університетів, світ дізнається, що ми не малі росіяни, ми - українці!"
Джон Рейнольдс, автор уже згаданої книги про Петра Яцика "Залишаючи рідний дім", справедливо підкреслює, що Михайло Грушевський, видатний діяч своєї епохи, на жаль, залишається маловідомим у Північній Америці. Водночас, окрім створення та розвитку двох своїх найвпливовіших наукових установ – Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Інституту історії Всеукраїнської академії наук, він написав більше двох тисяч творів, що охоплюють історію, літературу та інші сфери знань. Незважаючи на те, що інститути, які він підтримував, були знищені сталінським режимом, більшість його "Історії України-Руси" змогла витримати атаку на українську культуру, адже жодна радянська структура не могла виконати подібну роботу. Дослідження Грушевського залишаються безпрецедентними, частково через те, що радянська політика до 1990 року не сприяла вивченню історії України до модерної епохи. Масштабне знищення українських архівів у ХХ столітті, що стало наслідком воєн і революцій, часто залишало праці Грушевського єдиним надійним джерелом інформації.
Процес перекладу затягнувся на кілька років, і це, перш за все, пов'язано з його надзвичайною складністю. Як підтверджує слова відомої української дослідниці Уляни Пасічник, яка активно брала участь у цій справі: "Грушевський був неймовірно освіченим і продуктивним, але в різних випадках міг по-різному посилатися на одне і те ж джерело. Деякі з його джерел були рідкісними старовинними рукописами або публікаціями, тому перекладачі та редактори проекту часто змушені були перевіряти або підтверджувати ці посилання та виконувати інші завдання, аби забезпечити відповідність англійського тексту науковим стандартам... За словами Пасічник, ці процеси потребують значного часу, і щоразу, коли Петро Яцик вважав, що темпи роботи занадто повільні, він починав занепадати духом. Зокрема, підготовка першого тому забрала багато часу, адже це вимагало ухвалення рішень, які вплинули б на редакційну політику наступних томів, таких як переклад специфічних історичних термінів без англійських аналогів, розробка бібліографічного формату тощо. Він часто запитував, чому цей том займає стільки часу. Хоча він уважно вислуховував наші редакційні труднощі, згодом міг знову запитати, чому том ще не готовий".
Вихід кожного нового перекладеного тому ставав важливою подією не лише для учасників проєкту, але й для наукової та освітньої спільноти Північної Америки. Наприклад, сьомий том був представлений у Вашингтоні, Нью-Йорку та Торонто. На презентації в Торонто Надя Яцик зазначила, що це видання історії Грушевського вже здобуло міжнародне визнання серед експертів, які високо оцінюють його за практично бездоганну якість. "Напевно, найціннішим аспектом нашої співпраці є відмінний рівень кінцевого продукту", - додала вона.
Державний секретар Канади Девід Кілгур представив книгу як подарунок від канадського народу для міжнародної наукової спільноти. Історик і професор Томас Ноонан підкреслив, що ми завдаємо шкоди нашим студентам і суспільству в Канаді та США, якщо продовжуємо підтримувати традиційне великоросійське сприйняття історії України. Запуск цього видання знаменує початок нової ери. Президент Університету Альберти Родерік Фрейзер у своєму виступі на презентації зазначив, що завдяки ініціативі, пов'язаній з постаттю Грушевського, яка змінює західний погляд на українську історію, доктор Яцик фактично створює нову історію.
Хочу зазначити, що Петро Яцик мав намір продовжити дослідження, розпочаті Грушевським. Як відомо, наш видатний історик завершив свою "Історію України - Руси" у XVII столітті. Хто з сучасних українських дослідників міг би взяти на себе цю справу та довести дослідження до наших днів? Це питання Петро ставив мені (та, мабуть, і багатьом іншим). На жаль, з його відходом у Вічність, це питання залишається без відповіді.
І ще один Яциків проєкт хотів би виділити. Маю на увазі Міжнародний конкурс з української мови, названий його іменем. Восьмого квітня цього року міністр освіти і науки України Оксен Лісовий підписав Наказ про результати XXVI конкурсу, а мені добре пам'ятається, як відбувся конкурс під номером один, на підведення підсумків якого прибув з Канади його ініціатор і натхненник Петро Дмитрович Яцик.
Спершу варто розповісти про те, як Петро Яцик задумав і започаткував цей конкурс. Ініціюючи та фінансуючи його, він щиро вірив, що це стане важливим кроком у численних зусиллях та обговореннях щодо захисту української мови і протидії зросійщенню нації. Він вважав, що необхідно залучити дітей, підтримати їх та стимулювати до вивчення української мови. Для молоді це не лише змагання за призи та нагороди, а й незабутній досвід на все життя. Я мав можливість бути свідком цього, коли відвідував його в листопаді 2000 року, коли проходили районні етапи першого конкурсу. Тоді Петро Яцик отримав від Михайла Слабошпицького кілька дитячих творів, один з яких глибоко зворушив його. "Подивіться, як пронизливо ця дівчинка пише про Україну та рідну мову," - казав він мені. - "Не кожен письменник здатен так щиро висловити свої думки. Це вже нове мислення, нові ідеї та переконання молодшого покоління українців."
Ініціатива проведення конкурсу отримала активну підтримку в Україні. Відомий вчений, нинішній президент Національної академії педагогічних наук, а в минулому міністр освіти і науки України Василь Кремень у бесіді зі мною згадував, як усе почалося: "Тоді була розроблена і реалізована чітка система проведення конкурсу, яка охоплювала творчі змагання учнів різних вікових категорій у школах, а також на районному та обласному рівнях. Завершення конкурсу відбулося на урочистому загальноукраїнському заході за участю Президента України Леоніда Кучми, видатних українських письменників, науковців і педагогів. Особливо тепло зустрічали в залі Київської філармонії ініціатора конкурсу Петра Яцика, який виголосив вітальну промову та взяв участь у нагородженні щасливих переможців".
Промова Яцика залишила яскравий слід у пам'яті всіх слухачів. Особливо вразило одне з його порівнянь: "Багато країн, які менші за Україну, успішно зберігають та розвивають свою мову, - підкреслив він. - Проте в нашій державі, де мешкає 50 мільйонів людей, більшість розмовляє мовою, нав'язаною ззовні. Це не лише виглядає ненормально, а й схоже на собак, що гавкають". Вислів Яцика про "собак, що гавкають" викликав значний резонанс. Ця цитата швидко розповсюдилася у вітчизняних ЗМІ, як у друкованих виданнях, так і в ефірі.
Дозвольте мені навести спогад ще однієї поважної особи про те перше урочисте засідання, присвячене підведенню підсумків стартового конкурсу — відомого українського поета і громадського діяча Петра Перебийноса. "Говорити про Петра Яцика не хочеться, та й неможливо вжити це зітхально-поминальне слово 'був'. Адже він ось тут перед нами — стрункий, з чолом і пишним волоссям. Ось він, сповнений енергії, піднімається на сяючу сцену філармонії і дбайливо підтримує за лікоть поважного Павла Загребельного, хоча й є старшим за патріарха слова... Він ще не знає, і ми поки що не усвідомлюємо, що Петро Яцик востаннє звертається до нас, до України. І слухає його тріумфальна зала. Слухає юність нашої держави. Слухає Президент. І вони стоять поруч у світлі колон — Президент країни та Президент доброчинності. І все це виглядає так природно, так зрозуміло, як саме життя".
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Це було справжнє вражаюче шоу. Після його завершення ми запросили Петра Яцика відвідати Ботанічний сад — чарівний куточок, розташований на одному з Дніпрових схилів. Петро Яцик не приховував свого захоплення тим, що бачив: дивовижними аллеями, вкритими бузком, золотими куполами Видубицького монастиря, безкрайнім простором ріки та мальовничими ландшафтами лівого берега Дніпра. Він стояв на пагорбі, поглинаючи цю величну картину, і в той момент виглядав справді велично, одухотворено і привабливо.
- Ви знаєте, я почуваюся нині, хоч і трохи втомленим, але щасливим, - сказав він мені, коли ми поверталися до авто, - бо тішуся тим, що дещо зробив для України.
Безперечно, під терміном "дещо" він мав на увазі не лише вдало розпочатий конкурс всеукраїнського масштабу та щойно завершені урочистості, що пройшли на високому рівні, а й численні інші благодійні ініціативи на користь України. У ці проекти він інвестував понад тридцять мільйонів доларів та залишив свій слід в історії як один із найзначніших українських меценатів. Варто зазначити, що ці доброчинні справи він здійснював далеко від своєї батьківщини, в Канаді, куди приїхав юнаком з лише сімома доларами в кишені. Його життєвий шлях, дії та досягнення - це яскравий приклад реальності, а не вигадки чи художньої літератури, який демонструє, чого може досягти українець, зокрема виходець із прикарпатського регіону, що знаходиться далеко від епіцентрів суспільно-політичних, економічних і духовних подій, якщо він ставить перед собою амбітні цілі та докладає необхідних зусиль, волі й енергії для їх реалізації, не забуваючи при цьому про своє походження і народ.
Михайло Сорока, відзначений нагородами журналіст України.
