Яким чином Буданов надав переваги російській церкві в Україні?
У Євангелії від Івана є момент, коли Ісус спілкується зі своїми апостолами, і апостол Петро запитує: "Куди, Господи, Ти прямуєш?". На це Христос відповідає: "Куди Я йду, ти нині не можеш іти за Мною, проте потім ти підеш". (13:36). Ця відповідь носить у собі зміст застереження: ти ще не готовий, але настане момент, коли ти зможеш слідувати за Мною.
У пізнішій християнській традиції ця сцена отримує ще більш драматичний розвиток. У апокрифічних "Діях Петра" розповідається про втечу вже похилого апостола з Рима, який уникає гонінь. На своєму шляху він зустрічає Ісуса і знову запитує: "Куди йдеш, Господи?" (ця фраза відома як Quo vadis, Domine?). І отримує відповідь: "Оскільки ти залишив Мій народ, я йду на друге розп'яття". Після цього Петро повертається назад і приймає свою долю.
Сьогодні фраза "quo vadis" перетворилася на загальне запитання: куди прямуєш? У що ти вкладаєш свої переконання? І чи дійсно усвідомлюєш, куди веде твій шлях?
Досить часто мені доводиться стикатися з людьми, які намагаються вступити в дискусії про релігію, хоча насправді вони не мають ані віри, ані справжнього розуміння релігійних аспектів. Тут можна помітити певну закономірність: якщо віра є глибоко особистим питанням, то брак знань про релігію, її цінності та догмати в країні з багатовіковою християнською традицією виглядає як прояв невігластва. У таких випадках я задаю прості запитання: про яку саме церкву йдеться? В якій церкві ви бували?
Зазвичай відповідь лунає подібним чином: "Ну...там, де священики". І в цей час усе стає на свої звичні місця.
Показово, що значна частина українців навіть не замислюються, у яку саме церкву вони йдуть. Навіть коли вирішують раз в рік посвятити великодній кошик. І саме тоді я вперше чітко сформулювала для себе думку: багато хто в Україні досі не розрізняє церкви. Не розуміє різниці між ними - ні історичної, ні обрядової.
Зайшла якось у Threads, щоб прочитати, що там несеться. І між фото пасочок, які вже доїдають, з'явилася низка дописів про УПЦ. Користувачі раптом почали цікавитися: чому українці ходять до УПЦ.
фото: Почаївська Свято-Успенська Лавра
Безумовно, у коментарях розгорілися запеклі суперечки. Віряни ПЦУ та УПЦ змагалися в тому, хто з них є "справжнім православним". Одна з користувачок, прихожанка УПЦ, висловила свою думку таким чином:
Впродовж 27 років, відвідуючи УПЦ, ніколи не стикалася з російською пропагандою – тут завжди говорять про любов. Коли ж я зайшла в ПЦУ, почула заклик "позбутися всього московського". На мою думку, церква не повинна бути залучена в політику.
Лише кілька днів раніше в мережі з'явилися його коментарі щодо УПЦ, в яких він, відповідаючи на запитання журналістки, зазначив, що використання приставки "МП" у назві Української православної церкви є маніпуляцією.
"Ви стверджуєте, що МП — це не зовсім коректно. Насправді, це УПЦ. Вони прибрали приставку 'МП', і це є безсумнівним фактом."
Також я зазначив щодо внутрішніх аспектів українського православ'я:
"Україна, подібно до інших цивілізованих країн, має чітке розмежування між державою та церквою. Тож варто дати цьому процесу час для розвитку, і все знайде своє вирішення. Не варто квапитися, адже насильницькі дії в духовній сфері жодна країна не змогла реалізувати успішно," - зазначив голова Офісу Президента.
Існує багато людей, подібних до Кирила Буданова.
Додаток "Московський патріархат" не існував навіть у ті часи, коли в статуті чітко зазначалася залежність від Російської православної церкви. Таким чином, відсутність "МП" у назві ніколи не означала, що зв'язки з Москвою відсутні. Юридично в Україні існує лише "Українська православна церква". Проте церква функціонує не лише в рамках державного реєстру. Вона також є частиною світового православ'я, де її статус визначається не лише назвами, а реальними канонічними та організаційними зв'язками.
До початку повномасштабної війни в УПЦ ніколи не заперечували своєї приналежності до Московського патріархату - навпаки, це подавалося як ознака "канонічності". Але з розвитком російської агресії ця абревіатура ставала дедалі токсичнішою. Ситуація загострилася після рішень Константинополя щодо Київської митрополії та надання Томосу ПЦУ. В Україні з'явилася інша - легітимна в очах Вселенського православ'я церква.
В УПЦ усвідомлювали, що відкритий зв'язок з РПЦ може призвести до втрати великої кількості вірян. Багато з них відвідують цю церкву радше з звички, оскільки вона розташована поруч. Вони часто перебувають у межах звичної релігійної культури, що включає церковнослов'янську мову з російським акцентом, певні естетичні традиції та звичні обряди. На фасаді храму видно напис "УПЦ", і для багатьох цього вже достатньо, щоб не ставити зайвих запитань. Проте, церква справді існує доти, поки є її прихожани, і лише там, де вони є.
Проте, навіть після 2022 року ситуація не зазнала істотних змін. У новій редакції статуту УПЦ все ще зберігається посилання на грамоту Алексія II, що підтверджує автономію лише в рамках Московського патріархату. Навіть у часи повномасштабної війни російські єпископи продовжували відвідувати Україну і співслужити з священнослужителями УПЦ. Крім того, в розслідуваннях правоохоронних органів часто згадуються саме представники УПЦ, причому у справах, пов'язаних із державною зрадою, корупцією та сексуальними злочинами. Це свідчить про те, що зв'язки існують не лише на папері, але й у реальному житті. Якби дійсно мав місце розрив, ми б спостерігали інші дії, зокрема, безпосереднє звернення митрополита Онуфрія до Москви з проханням про вихід з підпорядкування.
У цій ситуації дивно чути твердження від Буданова, що відсутність "МП" у назві нібито щось принципово змінює. Люди такого рівня, які очолювали українську розвідку, мають добре розуміти, як влаштовані такі структури і як працюють подібні механізми впливу. Але в закидах про "маніпуляції" він її створює. Бо так він легалізує російські наративи в структурах УПЦ. Іронічно, але колишній очільник ГУР сам подарував козирі Кремлю.
Суть у тому, що ці висловлювання підхоплюються та використовуються. Вони слугують доказом для тих, хто прагне стверджувати, що зв'язків із Москвою не існує. Проте насправді все інакше.
Коли Онуфрій стоїть на стороні або виправдовує таких осіб, як Іонафан (Анатолій Єлецьких), якого український суд визнав винним у державних злочинах, це вже переходить межі чисто теологічних обговорень.
Офіційно митрополит УПЦ Онуфрій не висловив осудження на адресу патріарха РПЦ Кіріла, вважаючи його співучасником злочинів, скоєних Путіним. УПЦ також не зробила жодної офіційної заяви про свій вихід з московського патріархату. Крім того, Онуфрій не звертався до міжнародних православних організацій з чіткою позицією. Цікаво, що під час богослужінь Онуфрій та інші ієрархи УПЦ все ще згадують ім'я московського патріарха Кіріла. Я вирішила перевірити це і переслухала богослужіння Онуфрія у Велику Суботу – ім'я російського патріарха чітко звучить.
Вже зібралось багато причин розірвати зв'язки з РПЦ. Вже і держава підштовхнула до цього кроку. У 2024 році Верховна Рада ухвалила закон, який передбачає заборону діяльності в Україні релігійних організацій, пов'язаних із Росією. Президент його підписав. У 2025 році Державна служба з етнополітики та свободи совісті подала позов до суду про припинення діяльності Київської митрополії УПЦ, яка має виявлений зв'язок з Росією. Але результатів поки нема - судовий процес затягується. Представники церкви подають апеляції та зустрічні позови, фактично виграючи час. І паралельно існує розрахунок на політичний компроміс після війни, де їхні інтереси також будуть враховані.
Російська Федерація історично експлуатувала церкву як засіб для поширення своєї ідеології. Це бере початок ще в ХІХ столітті з концепції "православ'я, самодержавство, народність". У часи Радянського Союзу більшовики спочатку переслідували церковні інституції, але згодом Сталін усвідомив, що церква може слугувати важливим інструментом для русифікації, і почав активно залучати Руську Православну Церкву в захоплених західних регіонах. Дослідження розсекречених матеріалів КГБ свідчать про те, що в 1960-х роках чимало єпископів РПЦ в Україні мали тісні зв'язки зі спецслужбами. Це не просто міф, а документально підтверджена система взаємодії. І, здається, ця тенденція не зникла. Протягом періоду незалежності Росія продовжила використовувати церковні структури як інструмент м'якої сили, через культурні наративи, літературу та концепцію "єдиного православного простору".
Перше - виховання покори. Друге - економічна залежність та способи виживання. Третє - соціальний тиск і страх втратити зв’язок із спільнотою. Четверте - адміністративний і психологічний тиск з боку вищих інстанцій, який проявляється через перевірки, переведення на віддалені парафії, загрози через "канонічні порушення" або використання особистих вразливостей. П’яте - ідеологія, що формувалася протягом років у семінаріях та церковному середовищі, яка стверджує, що українська церковна ідентичність є "неправильною", а справжня традиція нібито пов’язана з Москвою.
Таким чином, перехід до Православної Церкви України часто не є результатом "просвітлення", а виникає в умовах кризи. Це може бути пов'язано з конфліктом із єпископом, втратою посади або, як показує багато випадків після 2014 року та початку повномасштабної війни, з війною, окупацією чи розривом усіх попередніх зв'язків.
Поки митрополит Онуфрій не розірве зв'язків з Москвою відкрито і беззворотно, він повинен стати прикладом для своєї пастви. У зв'язку з цим, державні органи повинні проявляти особливу обережність у відношенні до УПЦ, а не намагатися виправдовувати цю ситуацію.
