Янне Теллер: "Ніяка кількість жертв не може передати Заходу, що значить щоденно існувати в умовах війни."
У Львові відбувся Форум видавців, який тривав з 10 до 13 вересня. Цьогорічною темою фестивалю була "Відповідальність літератури": йшлося про роль письменників і текстів у часи війни, суспільних потрясінь та глобальних викликів. У межах Форуму видавців Тиждень поспілкувався з відомою данською письменницею, колишньою дипломаткою ООН Янне Теллер.
Перш ніж повністю віддатися світу літератури, Янне Теллер витратила багато років на вирішення гуманітарних проблем та участь в міжнародних конфліктах, працюючи в таких країнах, як Мозамбік, Танзанія, Зімбабве і Бангладеш. Ми зустрілися з авторкою, щоб обговорити, як література може відображати війну, а також розглянути тонку межу між художнім переосмисленням чужого болю та його привласненням письменником. Окрім того, ми порушили тему важливості творів українських авторів для західної аудиторії.
У своїй промові ви поділилися особистим досвідом роботи в Мозамбіку, де брали участь у миротворчих зусиллях після десятиліть громадянських конфліктів. Ви стали свідком насильства і щодня мали справу з людьми, яких вважали винними у масових вбивствах. У ті моменти читання здавалося практично абсурдним, але саме в цей час поезія стала для вас способом знайти внутрішній спокій. Водночас, література не в змозі зупинити вибухи чи ракетні удари. Яка, на ваш погляд, є найважливіша роль літератури під час війни? Які цінності та перспективи вона може надати людині, які недоступні через політику, журналістику чи документальні свідчення?
На мою думку, література в своїх найвищих формах здатна живити нашу душу. Мій досвід з літературою в Мозамбіку був настільки глибоким, що, незважаючи на те, що зазвичай ми обговорюємо літературу в інших рамках, для мене це є найважливішим аспектом будь-якого письменницького чи художнього твору: чи змогло автор перенести в нього достатню частину своєї душі, аби читач зміг це відчути.
Це виклик, який завжди займає головне місце в моєму письмі. Адже в один момент читач може відчути потребу в тій частині людяності, яку приносить автор, щоб знайти в собі сили, віру в інших і продовжувати свій шлях навіть у найважчі часи — будь то особисті випробування, кризи чи війни.
Тож так, свідчити про події -- це відповідальність літератури, але це можна робити за допомогою нонфікшну, документалістики. Лише художня література чи поезія можуть передати від письменника до читача енергію, майже як особистий лист від однієї живої душі до іншої.
Для мене ключовою причиною, чому саме поезія прийшла на допомогу під час мого перебування в Мозамбіку під час мирного процесу ООН у 1993-1994 роках, коли я втрачала віру в людство через все, що спостерігала, є те, що поезія передає емоції автора у найбільш зосередженій формі. Це ніби отримати життєво необхідні воду та сіль, які допомагають душі вижити.
Уже пізніше, коли відновила хоча б трохи базових сил, я змогла перейти й до читання романів. Я вірю та сподіваюся, що література спрацює так само: дасть енергію й сили людям в Україні, які можуть відчувати, що більше не здатні продовжувати жити у війні, з якою стикаються щодня вже багато років.
У своїй книзі "Війна — а що, якби вона відбулася тут?" ви провели простий, але водночас радикальний експеримент: закликали читачів уявити конфлікт не десь далеко, а у власних домівках. Особливо цікаво, що ви адаптували текст для різних країн, що дозволяє кожному читачеві задаватися питанням "а що, якби це сталося у нас?", переходячи з країн Заходу до Сходу. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну цей експеримент набуває особливої актуальності для європейських читачів. Українці добре розуміють, що означає думати "такого не може статися тут", а потім спостерігати, як їхня звична реальність руйнується. Чому ж людям, які протягом десятиліть живуть у безпеці, так важко усвідомити, що їхнє життя може кардинально змінитися?
На мою думку, це всього лише людська реакція на загрози. Коли ми стикаємось із жахливими подіями — будь то війна, зміни клімату чи інші кризи, — нам значно легше справлятися з цим, якщо вважаємо, що це ніколи не трапиться з нами. Це свого роду психологічний захист, який допомагає нам продовжувати жити своїм звичайним життям. У цьому контексті така реакція має свої позитивні аспекти, адже інакше будь-які глобальні катастрофи могли б заважати нам виконувати навіть найпростіші щоденні завдання.
Водночас необхідно усвідомлювати, що непередбачувані події можуть торкнутися і нас, і на це є дві основні причини. По-перше, це допоможе нам зрозуміти та підтримати тих, хто вже зазнав катастрофи. По-друге, така свідомість дозволить нам бути підготовленими до можливих викликів.
Тому сьогодні в Європі дуже важливо, щоб ми сприймали війну, яку Росія розв'язала на вашій території, як щось, що може статися і з рештою нас. Це допоможе нам зберігати повну солідарність із боротьбою українців за свободу та суверенітет і підтримувати. Оскільки ми розумітимемо, що за своєю суттю це наша власна боротьба. На практичному та реальному рівні це допоможе зберігати підтримку ресурсами, зброєю та грошима для України. Але також це дасть поштовх нашим державам готуватися до потенційного вторгнення, адже ми ніколи не знаємо, чи не спіткає воно одного дня і нас.
Коли йшлося про етичні аспекти роботи автора з реальними подіями, ви згадали випадок, почутий під час дослідження війни в Боснії. Це стосувалося 12-річної дівчинки з Мостара, яка стала жертвою сексуального насильства і пізніше загинула. Ви також відзначили, що мали сумніви щодо того, чи маєте право перенести цю історію в художню літературу, адже за нею стояла реальна особа і жахлива трагедія. Для роману ви трохи змінили її наратив, але цей досвід змусив вас задуматися про межу між документальною правдою та художньою свободою. Яка, на вашу думку, сьогодні є межа між художнім переосмисленням чужої травми та її привласненням автором?
-- Я вважаю, що письменники несуть етичну відповідальність за кожне написане ними слово. Але не можна і не варто створювати якесь чітке правило, адже це пригнітило б усю літературу. Кожен письменник має продумати для себе, у яких етичних межах має працювати над кожним окремим проєктом. Для мене особисто було надзвичайно важливо ані применшувати, ані робити сенсаційними жахіття війни у Боснії у 1990-х роках, про яку я писала. Водночас саме жах того, що сталося, і було потрібно донести до людей у західному світі, які мало що про це знали. І саме тут ми, письменники, вступаємо у гру -- щоб іноді допомогти передати те, чого люди, які це пережили (або загинули), не можуть розповісти самі.
На мою думку, кожен автор художньої літератури повинен з великою уважністю ставитися до переживань інших людей. І якщо мова йде не про щось загальновідоме, особисті риси персонажів чи події слід — і це доволі легко зробити — адаптувати настільки, щоб жодна реальна особа не постраждала внаслідок написаної історії. Я усвідомлюю, що багатьом письменникам у Західній Європі непросто обговорювати питання етичної відповідальності. Проте для мене, можливо, через мій досвід роботи з правами людини в різних частинах світу, це є важливим аспектом творчого процесу.
Мене вразило, коли я дізналася від українських авторів про активну дискусію в Україні на цю тему — мовляв, інші не мають права розповідати історії чужої трагедії, якщо самі її не пережили. Ця точка зору в Україні ближча до моїх власних переконань і значно відрізняється від тих ідей, які нині панують у Західній Європі, де часто звучить принцип, що "все можливо".
Ви підкреслили, що на Заході люди мають уявлення про ракетні атаки в Україні, про містечка та бойові дії. Однак часто їм не вистачає глибшого розуміння того, як живуть люди в цій складній реальності: хто чекає на рідних з фронту, хто залишається в містах, хто вирушає в дорогу, і як змінюються самі люди. Як ви гадаєте, чи потрібно західним читачам додатково роз'яснювати Україну — її минуле, суспільство та ідентичність, чи вже важливіше акцентувати на повсякденному житті українців, яке триває незважаючи на війну?
-- Я справді вважаю, що факти та статистика війни важливі, і їх потрібно й надалі висвітлювати. Але ми й так бачимо їх у величезній кількості. І жодна кількість жертв, розбомблених будівель чи зруйнованої інфраструктури не дає нікому на Заході справжнього уявлення про те, як це -- щодня продовжувати жити в умовах війни, як це робить український народ. Тому так, нам потрібні есе, поезія, література, які розповідають про це.
Отже, якщо я можу підсумувати свій візит цим зверненням до всіх українських авторів: будь ласка, продовжуйте в літературі ділитися своїми переживаннями. На Заході нам потрібно почути більше, аби справді зрозуміти, через які випробування ви проходите, які втрати зазнаєте щоденно. Дуже важливо знати, як ви справляєтеся з цим щоденним жахом. Це допоможе олюднити та індивідуалізувати досвід війни, а також дасть людям на Заході усвідомлення того, що одного дня подібне може статися і з нами. Це, в свою чергу, сприятиме збереженню підтримки України з боку західних країн.
